Голлівудське кіно: виготовлено в Україні

Хіба ті, хто в бункері, ще не чули, що 14 листопада 2013 року для України означає прем’єру найрозрекламованішої вітчизняної кінострічки «Тіні незабутих предків: Таємниці Мольфара». Цьому довгоочікуваному фільму пророкували стати проривом у світовий кінематограф, першою сходинкою до українсько-голлівудського кіно. Копії для прокату викупили майже всі кінотеатри України. Чи виправдає Любомир Левицький сподівання довірливого українського глядача?

Жанр: містичний молодіжний трилер з елементами комедії. Режисер:Любомир Левицький "Це ніби погляди бджоли і мухи: перша каже, що навколо все цвіте і пахтить, а друга – що навкруги самісіньке гівно. Чомусь усіх тягне в арт-хаус, в чорнуху, мені ж до вподоби цвіт." Продюсер: Андрекс Селіванов «Містика була в тому, що гроші швидко закінчувалися.» Сценаристи: Андрекс Селіванов, Любомир Левицький Оператор: Марк Еберлі Вікові обмеження: 16 років. Кошторис: $ 1 000 000 Тривалість: 95 хв Кінокомпанія:Саспенс Філмс (Suspense Films) Дистриб'ютор: B&H Film Distribution «Співпрацює з Walt Disney, Universal Pictures, Paramount Pictures, Columbia Pictures» .

Сюжет

В основу картини ліг карпатський фольклор про мольфарів, легендарних чаклунів-знахарів. На перший погляд, така собі містична казочка. Жили-були в лісах добрі духи доки не прийшли злі люди й не почали вирубувати дерева, відбираючи у мирних створінь територію. Відтак ті розлютилися, перейшли на сторону темряви і стали дияволами. Дев’ять гуцульських чаклунів об’єдналися і ув’язнили всю нечисть у Книзі тіней, наклали на неї магічну печатку. Лише один демон залишився на волі, полюючи на тих, до кого в серце потрапить ця Згарда…

Казка то захоплює, а де ж глибокий підтекст?

Ключовим тут є жартівливе пояснення режисера Любомира Левицького: «Тому що це тупе тінейджерське кіно. Таких фільмів має бути десятків у рік. Це жанрове кіно. Воно для побачень, гарно провести вихідні, отримати настрій, пожити одну годину цим фільмом і забути. Тільки так запрацює машина і у нас з'являться зірки».

 На його думку, українських режисерів тягне знімати арт-хаусне кіно, яке надто депресивне:«Показують соціальну тематику, показують цю чорноту, "чорнобилі". Треба відпустити все те, що було, хай іде собі, а починати нову гарну країну. Якої ми її побачимо, така вона і стане. В кожній країні є своя культура. Питання, як ми її показуємо. Можна зробити шароварщину і кіно з народними піснями. Мені хотілося, щоб це виглядало модно, щоб наша історія була обгорнена палітуркою для молоді».

Хоча деякі філософські моменти все ж простежуються у стрічці. Наприклад, думка про те, що люди в жадобі своїй перевершили демонів, та заради хоча б однієї гарної особи варто боротися за весь світ; або про те, що треба виходити надвір  і зайнятися чимось вартісним, а то «сидите у своїх електронних машинках і вимираєте».

«Стрічка дуже атмосферна і в кожному кадрі відчувається містика. Гадаю, глядачам під час перегляду буде й лячно. Але здебільшого ця історія сповнена яскравого іскрометного гумору, який актуальний будь-якого часу і в будь-якій країні. Себто містичний сюжет ми загорнули в обгортку молодіжної розважальної історії, де є гумор та стосунки між хлопцями й дівчатами». Любомир Левицький

Акторська гра

Недарма з 12 тисяч учасників кастингу обрали саме цих головних 8 акторів. «Ми – найсимпатичніша нація у світі, але не маємо своїх зірок!" – обурювався Любомир і взявся відкривати в Україні нових «селебрітіс».

Паша Лі ще зі «Штольні» запам’ятався українському глядачеві переконливою грою та незрівняною харизмою. Дмитро Ступка, такий собі юний ДіКапріо, беззаперечно виправдовує свою спадкоємність великої акторської династії. Богдан Юсипчук окрім неприхованої чоловічої привабливості вражає перевтіленням: в житті маючи добрі очі та милу посмішку, не залишив жодних сумнівів у ролі покидька. А якби Кетрін Хардвік своєчасно познайомилася з Владиславом Никитюком, то Патінсон зараз би собі й далі крутив свиням хвости десь у своєму Лондоні. 

На жаль, на відміну від яскравих талановитих хлопців, від дівчат запам’ятовуються лише ноги, губи та груди. Марина Шако взагалі за професією модель, що не могло не відобразитися на її «акторській грі». Єдиний бонус, що гаряча фотосесія для «Playboy» ще раз підігріла інтерес до фільму напередодні його прем’єри. Образи Софи Галабурад, Роксолани Кравчук та Альони Мусієнко отрималися просто «ніякими».

Приємним сюрпризом була поява в епізодах Ольги Сумської та Ольги Фреймут.

Зйомка

Левицький, знімаючи жанрове кіно, обирав в оператори саме того, хто був би на одній хвилі з жанром «містичного трилеру». Український Олексій Хорошко був зайнятий іншим проектом, тож американець Марк Еберлі дуже якісно зробив свою справу. Переглядаючи другу частину фільму, складно не помітити подібності з «Сутінками», особливо зі сценами «вампірячих перегонів» у лісах.

Музика

Найбільше запам’яталися лише дві файні композиції: романтична O.Torvaldа та релаксуюча Redco і Raggasapiens. Решта, на жаль, були англомовними, навіть стрімко здобуваючий популярність головний саундтрек сенсаційних українських The Hardkiss. 

Монтаж

З цієї точки зору, такого Україна ще не бачила: якісна графіка, високого рівня спецефекти, професійний дубляж. Зазвичай таке не поєднується з бюджетом менше мільйона доларів, але Левицький ухитрився цього досягти: «Доводилося економити, щоб вийшло дорого, але дешево».

Варто пам’ятати, купуючи попкорн

Кіно молодіжно-розважальне: «секс, наркотики, всі діла…» Тому в назві фільму більше розраховуйте на «Таємниці мольфара», ніж на «Тіні незабутих предків». Це щоб ніхто не мав невиправданих сподівань на глибоку класику, як от вельмишановна Ніна Матвієнко: «Я перехрестилась: думаю, Боже, куди я попала?! Ніби і ті самі Карпати в обох фільмах. Та контрасти вбивчі».

Не просто так останніми словами Любомира перед прем’єрним показом 14 листопада в кінотеатрі «Україна»  були:«Будь ласка, уявляємо, що нам по 16-18 років. Забуваємо про всі проблеми, які у нас є. Просто жуємо попкорн і дивимося розважальне кіно!»

P.S. Хто не піде на «Тіні незабутих предків», той москаль!

ЯК МИ ОКУЛЬТУРИЛИ НАШОГО ВІДСТАЛОГО МОЛОДШОГО «БРАТА»

Кожний знає, які були вони рясні, щедрі,

 сильні для Великоросії, а точніше, Москви.

Прибульці зайняли тут, перш за все, впливові

місця…Майже все було піддане їх реформі

 і винятково невідпорному впливу.

П. Безсонов

До кінця XIX ст. українці, які в колись в особі Юрія Долгорукого заснували Москву, вивели цю країну з татарської темряви на європейське культурне світло. І все ж після двох десятків років нашої незалежності та нібито вільного трактування правдивої історії, так мало людей усвідомлюють вплив української культури на становлення російської. Якщо ж це замовчується, щоб ми не зрозуміли, хто саме зі «зведених братів» є старшим, то це марна справа. Першорядність української незаперечна.

Уже в XVII столітті П. Алепський після подорожі Україною записав:«О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ!..Є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями». «Церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння», - так визначає тогочасне московське життя російський академік О.Пипін.

Історично так склалося, що московити, народ, сформований унаслідок ослов’янення угро-фінських племен, ще в XI ст. «були дикунами: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м’ясо і сиру рибу, не знали рільництва». До того ж коли 1237 року їхні землі завоювала Татарська Орда хана Батия, «московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські одразу визнали без застережень владу хана і встановили приятельські і навіть кровні зв’язки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверськой оженився з татаркою, а за ним одружилися з татарками всі інші московські князі». Після занепаду влади Орди, татари масово переходили у християнську віру, і так з тої угро-фінно-татарської мішанини створився теперішній московський народ. Недарма в українців з’явилося прислів’я «Пошкрябай москаля – і знайдеш татарина». Київ же того самого часу, за свідченням чужинців, був культурніший і багатший за Париж та Лондон, мав жваві торговельні та культурні зв’язки з усім цивілізованим світом.

Петро Голубенко у книзі «Україна і Росія у світлі культурних взаємин» розповів: «Протягом кількох віків після татарської навали, перебуваючи під монгольським ігом у повній ізоляції від Заходу, Московія була темним царством деспотичного правління, у якому культивувалося недовір’я до науки й освіти, поєднане з тупою ненавистю до всього чужоземного…Україна цього часу являє яскравий контраст до Московії не тільки високим рівнем освіти і поширенням її в найширших народних масах, але й відмінністю загального духу культури, побуту і суспільних відносин. Тоді як Московія відгороджувалася від Заходу «китайським муром» і протиставлялася Європі, Україна з  кінця XVII сторіччя посилала значну кількість своєї молоді у вищі школи країн західної Європи».

ТО ЯК ЖЕ ТАЛАНОВИТІ ТА ОСВІЧЕНІ УКРАЇНЦІ ДАЛИ ПОЧАТОК КУЛЬТУРНІЙ МОСКОВІЇ?

О. Пипін, член Імператорської Академії Наук, так написав у книзі «История русской литературы»: «У XVII віці врешті зрозуміли, що для книжної справи потрібно справжніх учених людей; в себе вдома таких людей не було, тож їх почали викликати з Києва…Західноруські письменники брались за праці, про які в Москві не думали й до яких московські книжники були просто неспроможні».

Російський історик П. Пекарський  так описав нестачу компетентних науковців у Московії та їх компенсацію українськими:«При недостатках в людях, киевляне оказались весьма полезными, и в начале XVIII века они являються по части народного образования в России главнейшими деятелями: все важнейшие переводы с древних языков, все замечательные трактаты, большая часть стихотворных произведений, театральные пьесы – все  это писалось учеными малороссами или под их непостредственным надзором».

Уже при дворі царя Олексія українські культура та освіта були дуже популярними. Випускники Києво-Могилянської академії  Єпіфаній Славенецький, Феодосій Сафонович та інші активно впливали на становлення московської культури: на цих землях зародилися театр, хоровий спів, література. За царя Федора, вихованця українця С. Полоцького, при дворі стало загальною модою все українське: від одягу до столу.

І хоча ще до переяславських угод Московія неодноразово зверталася по інтелектуальну допомогу до Києва, після 1654 року наїзд українських культуртрегерів, так званих цивілізаторів, на Московію значно посилився. Наші вчені та церковні діячі поширювали освіту й розбудовували московську культуру. Такими місіонерами стали найвидатніші представники Київського колегіуму: Лазар Баранович, Арсеній Сатановський, Інокетній Гізель… 

Відомий дослідник К. Харлампович відзначав, що «як тільки Петро I вирішив наблизити Росію до Європи, так одразу ж київські вчені почали грати важливу роль у справі освіти». Вже сама приналежність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві.  Українські просвітителі стали найближчими співробітниками Петра в його зусиллях європеїзації московського царства. «Реформа Петра Великого, - стверджував Драгоманов, - в культурному відношенні була не що інше, як тільки запровадження у Великоросії того, що було вже раніш в Україні».

Цю ж політику «висмикування талантів з поневоленого народу на користь свого» провадила й Катерина II, яка прагнула постати перед європейським світом в образі «просвіченого монарха».

Свідчення видатного російського славіста П. Безсонова яскраво описують це явище:«Кожний знає, які були вони рясні, щедрі, сильні для Великоросії, а точніше, Москви. Прибульці зайняли тут, перш за все, впливові місця, починаючи від ієрархів консисторій, які вони самі фундували, від вихователів царської родини до настоятелів монастирів, ректорів, префектів і вчителів, знову ж таки ними зафундованих шкіл, до кабінетних вчених, канцеляристів, дяків, секретарів. Майже все було піддане їх реформі і винятково невідпорному впливу: теологічні науки, вивірення святих та літургійних текстів, друкарство, справи схизми, церковна адміністрація, проповіді, хорові й родинні співи, запис нот, убранство домів архієпископів та спосіб їх життя, оснащення екіпажів, вигляд упряжі, службові строї, стан школи, предмети й форми навчання, місткість бібліотек, орфографія, вимова під час усної бесіди та під час читання, форма ігриськ та видовищ і т.д.».

ОСВІТА

Українці мали великий авторитет як педагоги. Після заснування нових шкіл Синод наказав відрядити до Московії учителів, аргументуючи це тим, що «у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та піїтики». Вони запроваджували свої методи навчання, мову, підручники. «Граматика» М. Смотрицького та «Історія» І. Гізеля були обов’язковими підручниками в московських школах.

Славнозвісний Ю. Шевельов указував на такі факти: «Заснована 1685 року Московська академія від 1700 року фактично перейшла в українські руки. Протягом наступних 64 років вона мала 19 ректорів, із них один був грек, два — росіяни, а решта 16 — українці, вихованці Київського колегіуму. Такий був і склад викладачів».

Цікаво, що О. Сумароков скаржився на педагогів-українців, які зіпсували російську мову, оскільки всі навчальні заклади були укомплектовані ними.

ЛІТЕРАТУРА

Славіст Д. Чижевський писав: «Вплив української літератури на російську величезний. В цілому російська література XVII-го віку виглядає в певний час як якийсь «філіал» української літератури». «Аж до XVIII ст. Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Власних же московських письменників майже не було. Київ зробив величезну послугу Московщині, ознайомивши її з культурним надбанням Європи», - стверджував С. Архангельський.

Від ХІІ до ХVIIІ ст. москвини мали лише твори, перекладені з української мови. За 500 років вони написали лише дві книжки, тоді як українці –  кількасот великих творів.

ЦЕРКВА

Влучно та лаконічно цю тему розкриває Ю. Шевельов: «Після смерті останнього російського патріарха Адріяна на чолі російської церкви став українець Стефан Яворський. У період 1700—1762 рр., за підрахунком того ж Харламповича, в Росії, на чисто російських землях, було 70 єпископів-українців. Були часи, коли російська церква була цілком в українських руках. Не забуваймо, що в XVII сторіччі церква означала культуру, а культура — церкву».

ТЕАТР

Посланці Києва сприяли поширенню у Москві силабічної поезії, драматичної літератури і самого театру. Росіяни ознайомилися з драматичним доробком С. Полоцького, Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Л. Горки, С. Ляскоронського. Були засновані театри в Казані, Тобольську, Новгороді та інших містах.

ЖИВОПИС

Левицький , Боровиковський, Лосенко та багато інших перенесли особливості та набутки української школи живопису до Росії, виїхавши до Петербургу в Академію мистецтв.

МУЗИКА

Видатні композитори Дилецький, Бортнянський, Березовський, Ведель, Дехтяревський, Давидов, Рачинські та інші розвивали свій талант у Петербурзі або Москві.

АРХІТЕКТУРА

У ряді сакральних і світських будівель, що зводилися у Росії, застосовувалися взірці і засоби українського барокового мистецтва і архітектури. У їх будівництві брали участь видатні українські митці Ф. Старченко та І. Зарудний.

НАУКА

Українські вчені заклали підвалини російської науки: економіст А. Рубановський, агроном Є. Десницький, орієнталіст С. Тодоровський та багато інших.

Звичайним явищем було й досі залишається те, що вихідці з інших країн у Росії дивним чином стають національною гордістю. Так, українець В. Капніст став “російським” поетом, М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель — творцями “російської” музики, Боровиковські батько і син стали гордістю “російського мистецтва”…Таких прикладів безліч. Тож єдине, що ми маємо проти цього – знання справжньої історії та невпинні пошуки історичної правди.

Дозвольте мені завершити нашу розмову завжди актуальними словами великого Юрія Шевельова:«Москва підкреслює «русско-украинские культурные связи». Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не пов’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни».